pasternack

Сто років тут уже не був і відповідно нічого не писав. Віднині, можна сказати, пауза закінчується. Аби бодай якось відзначити це нібито "повернення", пропоную мій найновіший матеріал про літературних агентів, які активно співпрацюють з українськими письменниками.



У формулі літератури і грошей вагома – ледь не ключова - роль відводиться дійовій особі, наразі маловідомій у нас, однак украй затребуваній у західному світі – літературному агентові. Він або вона, літературний агент, до певної міри несе відповідальність за письменника.

Буквально за все: за його кар’єрний ріст, за доходи, за переклади книг, за зустрічі із журналістами, за організацію читань і турів, за промоцію книг. Окрім, ясна річ, самих текстів – тут вже відповідальність лежить на авторові. На Заході розмірковувати про письменницьку кар’єру, не задумуючись про потенційного літагента, просто не варто – в такому випадку можна не вижити на літературному ринку, якщо туди, до речі, ще вдасться потрапити.

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало моє інтерв'ю з американським перекладачем Віталієм Чернецьким. Ця розмова стала п'ятою в серії інтерв'ю з перекладачами української літератури.

- Як розпочалася ваша перекладацька діяльність? Який текст Ви переклали першим?

- Усним перекладом я почав займатися під час першого року навчання в Америці як студент за обміном (що сталося цілком несподівано для мене, студента філфаку МГУ без будь-якого блату). Це був 1990-й рік, і я перекладав під час виступу відомого російського економіста часів перебудови, Станіслава Шаталіна. Мій перший друкований переклад вийшов 1992 р.; це був переклад з російської есею Едуарда Шеварднадзе, що він надіслав до публікації у американському науковому часописі Slavic Review. Перший переклад «для душі» зробив кількома роками пізніше, це було оповідання московського письменника Євґєнія Лапутіна «Рецепти безумства». Переклад було надруковано 1995 р. у літературному часописі «Five Fingers Review» у Сан-Франциско.

Photograph: Daniel Mihailescu/AFP/Getty

Випадково натрапив на серію статтею про життя після 1989 року, написану шістьма східно-європейськими письменниками, у британській газеті Guardian. Напрочуд цікаві матеріли, невеликі за обсягом і читаються на одному подиху.

Отже, поїхали:

Of Dogs and Horses by Clemens Meyer (Німеччина)
Chocolate by Michal Olszewski (Польща)
Something Is Burning Outside by Laszlo Krasznahorkai (Угорщина)
Zgaiba by Stelian Tanase (Румунія)
Mustafa by Nikolai Grozni (Болгарія)
This Part of Town Is No Place For Old-Timers by Jachym Topol (Чехія)

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало моє інтерв'ю з фінським перекладачем Ееро Балком. Ця розмова стала четвертою в серії інтерв'ю з перекладачами української літератури.

- Чому ви обрали саме перекладацький фах?

- Це була моя мрія ще в гімназії – тоді я багато сачкував і наповнював свої дні читанням перекладної літератури. Тоді, у сімдесяті роки, між гімназистами були просто культовими авторами Богуміл Грабал і Макс Фріш. Згодом я цю мрію забув, навіть вступив на історію та геологію (але покинув згодом), однак, на щастя, також на російську філологію – спершу в Гельсінкі, потім у «Москву» – в лапках, бо нас фінів-бідолах у Москві тримали три дні й відіслали у Київ. Про Україну ми знали лише з однієї пісні, що там собаки блукають руїнами.

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало моє інтерв'ю з угорським перекладачем Ґабором Кьорнером. Ця розмова стала третьою в серії інтерв'ю з перекладачами української літератури.

- Ви розпочали перекладацьку кар’єру як перекладач польської літератури. А вже згодом почали перекладати з української. Звідки з’явилося бажання вивчити українську мову й познайомитися з українською літературою?

- На початку дев’яностих років, як перекладач Бруно Шульца, я перебував кілька днів у Дрогобичі. Власне там, шукаючи сліди польської та єврейської культури в цьому магічному містечку, зрозумів, що існує прецінь у цьому краї й інша культура, українська, про яку – хоча вона й сусідня з угорською, і зовсім немала – фактично нічого не знаю. Тож розпочав вивчати мову, що після польської та російської (я належу до останньої генерації угорців, для яких та друга була ще обов’язковою для вивчення у школі) було відносно легко.

- В угорських вишах можна вступити на факультети, де студіюють україністику?

- Так, я, наприклад, вивчив мову на факультеті будапештського університету – а крім Будапешту, є ще один факультет - у Ніредьгазі.

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало моє інтерв'ю з перекладачкою української літератури Ритою Кіндлеровою. Ця розмова стала другою в серії інтерв'ю з перекладачами української літератури.

- Що для вас переклад: мистецтво чи ремесло?

- І те, і те, але більше вважаю мистецтвом, бо переклад мусить бути текстом, який читається, не має бути відчуття, що це хтось перекладав. І не кожен перекладач має мистецький хист. Думаю, що мене Бог дуже обдарував і було б нахабством не використати свої таланти. Але описати це не вмію. Парадоксально, слова творять переклад, але описати цей процес я не відважуюсь. Для мене це якась магія.

- Чи маєте якихось перекладачів, які вам симпатизують і на котрих ви, можливо, рівняєтеся?

- Обов’язково! Маю взірці – перекладачів, яких не тільки я вважаю геніальними перекладачами. Звісно, всі вони чехи, і я перед ними вклоняюсь, бо це ще дуже скромні та сумирні люди. Наприклад, перекладач з англійської Антонін Пржідал, який конгеніально переклав «Гаймана Каплана» Лео Ростена - книжку, яку можу читати постійно і завжди захоплюватися новими речами, бути в захваті від винахідливості перекладача, його знання чеської, гри з мовою... Або Ярка Врбова, яка перекладає з норвезької та шведської мов дитячі книжки так, що в пам’яті залишаються цілі розділи, і вони формують мислення цілих поколінь читачів.

Усе-таки, попри побоювання провідних американських кінокритиків, Оскар і надалі тримає марку. "Аватар" здобув три нагороди, будучи номінований на дев'ять. Невимовно тішусь, що не більше. Натомість головний його конкурент - стрічка "The Hurt Locker" - отримала аж шість, будучи номінованою на дев'ять. У принципі, "The Hurt Locker" цілком заслужено отримав такий букет нагород (серед них: найкращий фільм і найкращий режисер) - фільм направду класний.



Дещо прикро, що "Бесславні виротки" (мені цей фільм подобався, мабуть, найбільше з-поміж усіх номінованих) Квентіна Тарантіно отримали лише одну нарогоду - за найкращу чоловічу роль другого плану. Втім, у перемозі Крістофа Вальтца в Штатах практично ніхто не сумнівався.

А найкращий іноземний фільм - El secreto de sus ojos - я ще не бачив. Думав, що це буде німецька стрічка "Das weiße Band".

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало моє інтерв'ю з російською перекладачкою української літератури Єлєною Марінічевою (Елена Мариничева, emarinicheva). Ця розмова стала першою в серії інтерв'ю з перекладачами української літератури.

- Що підштовхнуло вас до перекладання української літератури, адже перекладати ви почали з англійської мови?

- Світом, як відомо, править випадковість... Я й перекладами з англійської почала займатися випадково. За фахом і більш ніж десятирічним досвідом роботи - журналіст і редактор. Ця професія - журналістика ("друга найдавніша") час від часу набридає всім. А тут ще у чоловіка – професійного математика і гуманітарно орієнтованої людини – з’явилися вільні хвилини: наука в Росії на межі 90-х - 2000-х прийшла в якийсь занепад, зарплат науковцям майже не платили. Спочатку з цікавості, потім - для заробітку, почали перекладати разом наукову фантастику (він відповідав за точність термінів, я - за літературну частину). І тут знайомі, пов'язані з видавництвом "Независимая газета", розповіли, що там шукають людину, яка б знала і українську, і англійську, і хотіла б перекласти оригінальний український роман.

У вельми цікавому й відвертому інтерв'ю польського письменника Марека Краєвського , яке він дав Анатолію Івченку, йдеться про те, як польський автор ретро-детективів розпочав свою письменницьку кар'єру, перші реакції на дебютну книгу, перші гонорари, польський детектив, закордонні читання, переклади його книг і про новий детектив, що матиме назву "Еринії".

Коротше кажучи: варто прочитати.

Особисто для мене, однією з найцікавіших книг минулого десятиліття є "нацменшинний роман" (за окресленням самого ж автора) "Константин Богобоязний" (Київ: Факт, 2005) хорватського письменника Симо Мраовича. Книжка вийшла в перекладі Юрка Позаяка; і крім самого роману в книзі також була надрукована поетична збірка "Гмюнд" (видана в 2004 році).

Пригадую, що книжку прочитав приблизно в цей самий період року - в січні - на одному подиху. Сама ж оповідь - це безконечні гуляння у нестабільному Загребі початку 1990-х, така собі суміш безмежної відвертості й відкритості, шаленого драйву і чималої кількісті еротики й сексу, що вельми органічно влилися в текст.

У романі є один момент, який одразу ж нагадав мені один жарт про Львів: народившись у Львові на початку минулого століття, можна було прожити життя і пережити кілька різних режимів, не змінячи не те щоб країну, а навіть і будинок. Так от, протаґоніст роману - Константин - оповідає про свого діда:

( Ще трохи тексту + відео )